13 вересня, п'ятниця

Св. Йоана Золотоустого

Йн 15, 12-17

Намагайся сьогодні побачити в Ісусові свого друга, відчуй себе Його другом, тому що Він в тебе Вірить.

Слово Боже походить з Євангелія від Йоана 15, 12-17

"Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив!
Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає.
Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви - друзі мої.
Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об'явив, що чув від Отця мого.
Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід, а й щоб усе, про що б ви тільки попросили в Отця в моє ім'я, дав вам.
Ось, що вам заповідаю: щоб ви любили один одного!"

Що ти відчуваєш коли хтось каже тобі: "Я є твоїм другом!"?  А які маєш почуття, коли сам Ісус говорить тобі: "Я твій друг! І ти не мій раб, не мій прислужник, ти Мій друг». Ти - друг Ісуса. Нам часом дуже важко є прийняти себе, повірити у власні сили, відчути свою вартість.  Ми шукаємо прийняття з боку інших людей, або намагаємося бути тими, ким ми не є, але найбільша наша вартість: що ми друзі Христа.

Ісус нам постійно нагадує про нову заповідь Любові до ближнього. Він є прикладом цієї любові. Кожен з нас, її відчуває у свій винятковий спосіб. Христос має її в стосунку до нас - порівну, але вона є різною, бо ми всі різні. Ісус інакше любить вразливого, чуйного Йоана, інакше темпераментного Петра, інакше логічного і послідовного. Тому, і звичайно по іншому любить тебе. Але всі ми разом є в серці Ісуса. Ти є в Його серці.

"Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив!" чи взагалі існує така можливість, щоб ми любили ближнього як Ісус? Якщо ця любов є заповіддю, мабуть, це можливо. Ми не віримо в те, що можемо бути святими, і бути подібними до Бога. Але Він в нас вірить. Вірить що так і буде. Маємо бути друзями Господа, тоді ми набагато простіше навчимося любові і уподібнимося до Бога.

Просимо Господа про прийняття себе, так само як Він прийняв нас, і дякуємо Йому за Його дружбу.

Слава Отцю...

 

 

14 вересня, субота

Воздвиження Всечесного Хреста

Лк 4, 16-22

На початку молитви прошу Бога про благодать оновлення мого серця, щоб не залишалося байдужим до Його слова.

Сьогоднішнє Слово походить з Євангелія від Луки 4, 16-22

В той час прийшов Ісус у Назарет, де був вихований, увійшов своїм звичаєм суботнього дня в синагогу і встав, щоб читати. Йому подали книгу, він найшов місце, де було написано:
Господній Дух на мені, бо він мене помазав.
Послав мене нести добру новину бідним,
звіщати полоненим визволення,
сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господнього помилування.
Згорнувши книгу, він віддав її слузі й сів. Очі всіх у синагозі були пильно звернені на нього. 21. І він почав до них говорити:
– Сьогодні збулось це писання у вухах ваших.
Всі свідчили про нього і дивувались словам ласки, які виходили з уст його, і говорили:
– Чи він не син Йосифа?

Ісус приходить до свого рідного міста, де виріс, до людей, які знають його змалечку. Точніше це вони думають, що його знають. Та Ісус починає проголошувати щось нове – таке, що вони від нього ніколи до цих пір не чули. Тому так ніби добре знайомий їм Ісус з Назарету постає водночас кимось новим і ще зовсім для них не відомим, таким, що викликає здивування.

Оцей чоловік, якого вони знають як теслю, сина Марії та Йосифа, починає говорити про своє покликання Месії. Згідно пророка Ісаї, слова якого Ісус читає своїм землякам, це покликання полягає у надзвичайному дарі Святого Духа. Цей дар несе людям втіху, визволення та світло. Оголошує час особливого Господнього милосердя.

Але людям важко побачити отого нового Ісуса Месію, Божого Сина. Здається, для них є більш комфортним повернутися до звичного порядку речей, в якому Ісус є просто їхнім земляком та звичайним теслею…
А чи дозволяю я Богові здивувати мене? Чи впускаю щось нове у своє життя – щось, що приносить зміни? Чи потребую Господнього світла, визволення, втіхи? Чи, можливо, мені легше залишатися у старих схемах та звичках, які не вимагають додаткових зусиль?

Просімо і ми в Господа про благодать Святого Духа, щоб обновив наші серця, відкрив очі на те надзвичайне, що зустрічаємо в своєму повсякденному житті. Прагнімо досвідчити Божого світла, втіхи та визволення, а, досвідчивши, ділитися цим з іншими.

Слава Отцю і Сину і Святому Духу.

 

 

15 вересня, неділя

24 неділя Звичайного періоду

Мт 21, 33-42

Розпочинаючи сьогоднішню молитву, дозволю собі хвилинку тиші, щоб змогти краще почути Боже слово.

Сьогоднішнє Слово походить з Євангелія від Матея 21, 33-42.

33. Сказав Господь притчу оцю:
Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, найняв його виноградарям і відійшов. 34. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяли від них належні плоди.
35. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. 36. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, та й ті вчинили з ними те саме.
37. Нарешті послав до них свого сина, кажучи:
– Матимуть пошану до мого сина.
38. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою:
– Це спадкоємець. Ходімо, вб'ємо його й візьмемо собі його спадщину.
39. І взявши його, вивели геть з виноградника й убили.
40. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями?
41. – Лютих люто вигубить, – відповіли йому, – а виноградник найме іншим виноградарям, що будуть давати йому своєчасно його плоди.
42. Тоді Ісус сказав їм:
Чи ви в Писанні ніколи не читали:
Камінь, що відкинули будівничі, 
став наріжним каменем. 
Від Господа це сталось, 
і дивне в очах наших.

На початку сьогоднішнього Євангелія вражає контраст між тією ретельністю, з якою господар приготував сам виноградник: «обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту» та, здавалося б, невдалим підбором осіб, яким цей виноградник довірив. Вони виявилися не просто негідним такого довір’я, а, зрештою показали себе як відверті злочинці, вбивці та грабіжники. Та ще й до того ж недолугі, які не вміють прорахувати наслідки своїх власних дій. Бо й на них самих чекає доля бути «люто вигубленими» за їхні люті вчинки.

Саме ця, здавалося б, невдача у підборі добрих виноградарів показує нам таємницю людської свободи. Кожен з нам може в своєму серці обрати «за» чи «проти» Бога, може свідомо зробити вибір життя доброго або негідного. Свобода – нелегкий дар, який містить в собі можливість зловживання та падіння, але без нього людина не може бути по справжньому щаслива.

Боже Слово, яке ми сьогодні почули, запрошує нас задуматися над тим, яким є вибір нашого серця. Задуматися, над тим, на чому ми будуємо своє життя – на заповідях та волі Бога, чи на власних пристрастях і примхах.

Прошу в Бога про дар мудрості, щоб добре розпорядитися великим даром свободи, який мені даний, щоби в усіх обставинах життя розрізняти й обирати те, що є правдиво добрим, а не те, що мені диктують мої власні пристрасті, примхи чи жадібність.

Слава Отцю і Сину і Святому Духу.

 

 

16 вересня, понеділок

Свв. Корнелія і Кипріяна

Мк 4, 10-23

Прошу в Бога про світло для мого розуму, щоб, почувши Боже Слово – його добре зрозуміти та прийняти в своє життя.

Сьогоднішнє Слово походить з Євангелія від Марка 4, 10-23.

10. Того часу приступили до Ісуса учні, як він зостався на самоті, і запитали, що означали притчі. 11. І він сказав їм:
– Вам дана тайна царства Божого; тим же, що осторонь, усе дається у притчах, 12. щоб вони, дивлячись, не бачили, слухаючи, не розуміли, щоб, бува, не навернулись і щоб їм не простилось.
13. І сказав їм:
– Не розумієте цієї притчі? Як же тоді вам розуміти всі притчі? 14. Сіяч сіє слово. 15. Ті, що край дороги, де сіється слово, коли почують слово, сатана зараз же приходить і бере геть посіяне в них слово. 16. Так само посіяне на каменистому ґрунті – це ті, що, почувши слово, зараз же з радістю його приймають, 17. але, не маючи у собі коріння й стійкости, вони згодом, коли настає утиск або переслідування за слово, негайно зневірюються. 18. Ще інші, посіяні між терня, це ті, що чули слово, 19. але ось клопоти світу цього, принада багатства й жадоба інших речей, увіходять і, заглушують слово, і воно стає неплідним. 20. А що посіяні на добрій землі, це ті, які чують слово, його приймають і приносять плід: хто у тридцять, хто у шістдесят, хто у сто разів більше.
21. І говорив їм:
– Хіба вносять світло на те, щоб поставити його під посудом або під ліжком, і не на те, щоб поставити його на свічнику? 22. Немає бо нічого схованого, що не мало б стати явним, ані немає нічого тайного, що не вийшло б на явне. 23. Хто має вуха слухати, хай слухає!

Ісус говорить до людей у притчах. Це спосіб оповідання є значно яскравішим, більш живим, ніж просте моралізування чи викладання. Образи, подані у притчах, викликають в нашому мисленні різноманітні асоціації, доторкаються нашого життєвого досвіду, проникаючи навіть у зазвичай закриті чи заблоковані куточки нашої свідомості. Таким чином, притчі є дуже дієвим способом донести до людини певні істини.

Та водночас, розкриваючи ту чи іншу правду за допомогою яскравих образів, притча вимагає від слухача певного зусилля для своєї «розшифровки». Йому необхідно вникнути в ті образи та перекинути своєрідні містки від буквального розуміння образів та порівнянь притчі до реалій вже свого життя у його різноманітних аспектах. Тому можна сказати, що притча водночас і розкриває сенс певної правди, поданої у розповіді – і приховує його від того, хто не готовий слухати й думати.

Отже, Господь сьогодні закликає нас бути уважними й старанними у слуханні та розумінні. Бо саме від нас залежить, чи ми станемо родючим ґрунтом для Божої правди, яка вродить в нас щедрий плід, чи ж таким, де Боже Слово не зможе вкоренитися, чи ж всохне, або буде заглушено різними життєвими турботами. Чи хочу я дійсно почути та прийняти Боже Слово?

Хочу відкрити своє серце та свій розум, щоб дати Божому Слову простір для вкорінення й розвитку в моєму житті та приносити добрі плоди, зростаючи у чиненні справедливості й милосердя. Почуй, о Господи, мою молитву!

Слава Отцю і Сину і Святому Духу.

 

 

17 вересня, вівторок

Св. Роберта Бералміно

Мк 4, 24-34

У хвилині тиші стараюся зосередити свою увагу, щоб змогти краще почути Боже Слово та прийняти його до свого серця.

Сьогоднішнє Слово походить з Євангелія від Марка 4, 24-34.

24. Сказав Господь своїм учням:
– Вважайте, що чуєте. Якою мірою міряєте, такою й вам відміряють, та ще й причинять вам. 25. Бо хто має, тому дасться, а в того, хто не має, візьмуть і те, що має.
26. І казав їм:
– Із царством небесним воно так, як з чоловіком, що кидає насіння в землю: 27. чи спить він, чи встає, чи то вночі, чи вдень, насіння те кільчиться й росте. А як – він сам не знає. 28. Сама від себе земля плід приносить: спершу стебельце, потім колос, а потім повну в колосі пшеницю. 29. А коли плід доспіє, він зараз же з серпом посилає, бо жнива настали.
30. І мовив:
– До чого прирівняємо царство Боже – або у якій притчі ми його представимо? 31. Воно – немов гірчичне зерно, що коли сіється у землю, найменше від усіх насінь, що на землі. 32. А як посіяне зійде, стає більшим від всякої городини і пускає таке велике віття, що птаство небесне може сховатися в його тіні.
33. І багатьма такими притчами він проповідував їм слово, наскільки вони могли зрозуміти. 34. Без притчі не говорив він їм; насамоті ж пояснював усе своїм учням.

«Бо хто має, тому дасться, а в того, хто не має, візьмуть і те, що має». Іноді можна почути від людей цю фразу як вираз певної скарги на несправедливість життя. Мовляв, багаті багатіють ще більше, а бідні втрачають своє останнє. Насправді ж йдеться про щось інше. Саме наша здатність чути та приймати Слово Боже робить нас спроможними почути й прийняти ще більше – а, відповідно, й отримати більшу Божу благодать. Бог готовий давати нам свої дари з непорівняною щедрістю – питання лише в тім, чи ми готові їх належно прийняти. 

Господь Ісус у притчах про насіння й зростання каже нам, що небесне царство має саме в собі силу до зросту у житті християнина. Достатньо лише прийняти його, а воно вже саме виростатиме та приноситиме плід. Але таки за умови цього самого «лише прийняти». Яким ґрунтом є моє серце, чи хочу я, щоб Боже Слово у ньому вкоренилося та зростало?

Також властивістю Божого Царства є його здатність починатися з чогось найменшого, як от гірчичне насіннячко, виростаючи згодом до чогось великого та потужного, як дерево. Але це знову залежить від того, в яку саме землю воно буде посіяно. Отже, Божі дари є потужними та щедрими, але залежіть від кожного з нас, наскільки  ми є відкритими, щоб їх прийняти та дозволити їм в собі зростати та приносити плід.

Прошу в Бога про дар відкритості, щоби могти прийняти Його дари щедрою мірою, а прийнявши, дати Богові достатньо простору в своєму житті, щоб ці Його дари вільно зростали та принесли багатий плід.


Слава Отцю і Сину і Святому Духу.

 

 

18 вересня, середа

Св. Станіслава Костки

Мк 4, 35-41

Прошу в Господа про благодать відкритого серця, щоби я міг краще почути й прийняти Боже Слово.

Сьогоднішнє Слово походить з Євангелія від Марка 4, 35-41.

35. Сказав Господь своїм учням:
– Перепливімо на той бік!
36. І, зоставивши народ, беруть його з собою, так як він був у човні; були ж і інші човни з ним. 37. І знявся сильний буревій, і хвилі линули в човен, так що він уже наповнювався водою. 38. А він був на кормі і спав на подушці. Вони збудили його й кажуть йому:
– Учителю, байдуже тобі, що гинемо?
39. Тоді він устав, погрозив вітрові і сказав до моря:
– Замовкни! Ущухни!
І затих вітер, і настала велика тиша. 40. Тоді сказав до них:
– Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?
41. Страх великий огорнув їх, і вони казали один одного:
– Хто це такий, що йому вітер і море послушні?

«Учителю, байдуже тобі, що гинемо?» Ці слова показують нам страх учнів не тільки перед розбурханою стихією, але й перед тим, що Бог може ніби залишити їх, не дбаючи про їхню долю. Ісус же спокійно спить просто під час бурі, бо повністю довіряє Небесному Отцеві. Подібно й ми нерідко, навіть виконуючи Божу волю в нашому житті, прямуючи туди, коли Сам Бог нас направляє, якось забуваємо, що Він про нас дбає. Зустрічаючи труднощі, які нас лякають, починаємо за них докоряти Господу: «невже тобі байдуже?»

Але Господь своєю силою заспокоює вітер й хвилі. Настає велика тиша. Стихає шум зовнішній: свист вітру й ревіння хвиль. Стихає й внутрішня колотнеча думок та полохливих емоцій: страх, недовіра, занепокоєння. Стає чути голос Ісуса, який заохочує до сміливості й віри.

На зміну людському страху за своє життя, що походить з сумніву та браку довіри, в учнів приходить інший страх – на цей раз такий, що бере свій початок в здивуванні та благоговінні перед силою Господа. «Хто це такий, що йому вітер і море послушні?» Здається, питання риторичне і учні знають відповідь на нього, яка міститься в 65 псалмі: «Спасителю наш, Боже… Ти, що прибуркуєш ревіння моря, рев його бурунів і галас народів». Якщо Сам Бог із нами – то чого  нам тепер боятися?

Прошу в Бога про дар довіри до Нього, щоби минулися всі мої надто людські страхи й побоювання, а залишилося б тільки благоговіння перед Ним, який присутній в кожній моїй життєвій ситуації та заспокоює бурі навколо та у середині мене.

Слава Отцю і Сину і Святому Духу.